Безпритульна церква
4 вересня 2008 р.
У Дюссельдорфі, адміністративному центрі землі Вестфалія, українці змушені орендувати будівлю для своїх богослужінь. Вони відбуваються раз на місяць. Ділиться приміщенням греко-католицька громада. Оренду - 1000 євро на рік - сплачують із пожертв парафіян. Богослужіннями уже 40 років керує отець Анфір. Жодної підтримки з боку української православної церкви українські віруючі за кордоном не мають. На службу приходить щомісяця у середньому 20-30 людей. Щоби за рідними звичаями святкувати українські свята.
«А ще до того ми ж і святкуємо наші традиційні свята: Різдво, Пасху, Трійцю або інші якісь свята. Свято Шевченка проводили ми часто у нашій громаді - співаємо пісні, вірші декламуємо або часом хтось прочитає реферат про життя Шевченка. Але вже рідше, бо менше людей, які довго були відірвані від своєї батьківщини. Церква - це щось на кшталт своєї батьківщини».
Отець Анфір потрапив у Німеччину після Другої світової війни разом з батьками. Духовну освіту здобув на семінарах Українського вільного університету в Мюнхені. Він проводить богослужіння для православних віруючих на абсолютно добровільних засадах. Можна помітити, що до церкви приходять українці переважно старшого віку, які за різними обставинами приїхали до Німеччини і живуть уже досить довго: хто кілька років, хто - вже 50. Вони знаходять час і на зустрічі приїжджають із усіх куточків регіону Вестфалія.
«Люди приїжджають із різних сторін і мають нагоду поспілкуватись зі своїми земляками, зустрітися, очевидно, порозмовляти про свої проблеми чи біди, чи успіхи чи неуспіхи, але узагалі наші люди потребують такого спілкування з земляками.»
Проте, служби відбуваються незвично. Жінки можуть, наприклад, не вдягати хустку і особливо не добирати одяг. Під час церковної служби можна сидіти. Отець Анфір говорить, що дотримуватись правил православного обряду за кордоном просто немає необхідності:
«У греків також побачите жінок і без хусток, і в хустках, і в уборі, і у штанях і в спідницях. У нас немає такого суворого режиму»
В української православної церкви є свій сайт. Завдяки Інтернету українці у Німеччині відшукують громаду. Після служби громада збирається разом, щоби поспілкуватись. Розповідають, що під час важливих подій намагаються бути разом: якщо хтось із громади має весілля, то запрошує усіх. Кажуть, незважаючи на європейський комфорт, вони сумують за Україною.